Жив собі Квадрат Гіпотенузи, який, доки все сходилось, завжди дорівнював сумі Квадратів Катетів. Якось Гіпотенуза вирішила скочити в гречку з Тупим Кутом. І поки вона собі насолоджувалась грішним життям, то її Квадрат оцінив ситуацію і теж почав жити по власних твердопереконаних аксіомах. Була в нього мрія потрапити до Бермудського трикутника, бо по його уявленнях то - найкрутіший трикутник із усіх існуючих.
Покинув він межі своєї прямокутно-трикурної реальності в точці А і пішов-пошкандибав в іншу площину до точки Б. Ішов він просторами геометрії через гори Паралелепіпедів і ліси  Котангенсів аж дійшов до Таблиці Піфагора. Ішов по ній так довго, що почав задумуватись над варіантами прорахунку її площі, аби щоб хоч якось оцінити своє місце розташування, але так, як в його теоремі ця формула розрахунку була недосяжною для простих смертних, як він, то доводилось іти так навпростець без компаса і підручних засобів картографії. В таких хороших умовах зайшов Квадрат Гіпотенузи в ліс Помилок і заблукав на його просторах Роздумів.

Може хто читав ті маразми, які я понаписував у себе на сайті в розділі „Сни Рябої Кобили". Можна і заперечити, але то є певний аналог нашого життя, коли я щолкаючи по клавііатурі мобільного телефону накидав перші екземпляри,  не мав і гадки їх публікувати. То просто будувалась забавна аналогія безглуздості всього того, за що ми кожен день рвемо на собі майку.
Якось на днях через обід я приліг на ліжку і на декілька хвилин задрімав, моїй малій племінниці цього часу вистачило для реалізації власного креатину. Вона десь роздобула лак і пофарбувала мені ніготь на великому пальці правої ноги. Цікавим є не сам цей факт, а відношення до нього дитини. Вона просто не могла натішитись тим, що вчинила. По її уявленнях, тепер моїй красі не було ціни.
Колись ми всі були малі і голі, як писав Шевченко, і не терпіли лихої долі. Ми справді були не терплячими хотіли все і відразу, жили у світі де гарним є все те, що давало можливість розкривати нам його безмежність і власну безпосередність в ньому нас самих. Цей світ  мало чим нагадує нам той, у якому ми живемо сьогодні. Одне неможливо заперечити, це той самий цирк тільки змінились наші ролі в ньому і масштаби впливу.
Але повернімось назад, туди де ми не вміли бути своїми і чужими, тоді ми не знаючи що таке дружба, просто бавились в пісочку і били по носі того, хто наступав на наші інтереси, і отримували теж за подібне, не задумуючись над природою своєї поведінки. Ми проявляли себе такими, якими були. Тоді все було просто і по своєму зрозуміло. Світ тоді був не стільки не зрозумілим, скільки не пізнаним. Ми не знали про існування якихось мрій, тому наші цілі були зазвичай були короткостроковими із простою логікою досягнення від цього ми були постійно щасливими.
Не зрозумілими для більшості із нас були хіба, що дорослі люди, які вчили розуміти нас цей світ і називати все своїми іменами. Іноді їх наука була вражаюче беззмістовною, вони давали нам одне розуміння змісту певних понять, а поводили себе ніби цей зміст є іншим, аргументуючи це своїм „виростеш - зрозумієш”. Ми собі задавали очевидне запитання, невже вони нас обдурювали і навіщо вони це робили?

Жила собі Куля від австрійського карабіна в голові у діда Федора. Ну жила собі тай ціхонько, вона ж не блондінка. І всьо би було нічо так, якби діда кожного ранку та голова не боліла з перепою. У такі моменти дєд любив побазарити з Кулею на інтимні теми, і деколи навіть добазарювався. При цих розмовах навіть Білка по стойці струко в армійському режимі стояла в черзі за дверима. Ніяк дєд не міг лише Орла построїти, тіко його не ловив, той ніяк не визнава над собою дідової влади.
Сюжет цієї історії при таких розкладах трохи прихворів і пішов до дохторя Штефана на лікарняний, тому його далі не буде…

Було то тоді, коли всі не знали з якої вони серії, десь в той час, коли всюди було стільки маразму, що ніхто не розумів чи він заснув чи проснувся. І завівся в той час Бардак, який в таких умовах почувався, не гірше любого пирога в маслі. Цей Бардак жив-поживав і тішився тим, що все так нормально в нього складалось. Але складалось воно тому, що все складалось не так, як треба з точки зору життя в нормальному світі. Інколи воно складалось просто, інколи в гармошку, а деколи рокладалось, розпливалось по підлозі, потім випаровувалось, і вдаючи із себе дощ падало всім на голову. Одним словом все було чік-пік. Всіх хто казав, що воно не нормально їм затикали писок так, як уміли, а якщо не вміли то затикали вуха тим хто це слухав і все було ніби добре.
А ще жили ті, що всьо прежили й знают, що таке Рим, Крим і мідні труби, але так, як вони були дуже не модні всі думали, що вони якісь чумні і їх ніхто нічо не питав, не чіпав, і не знав як вони виглядають, якщо їх зробити модними,  тому вони жили собі на відшибі від цего всього. Ніхто не знає чому саме але їх навіть Бардак завжди обходив десятою дорогою.
І сталась якось у світі маразму така історія виникла кризова ситуація, летіли два крокодили, один голубий, а другий нормальний зелений, але тоже голубий. Вирішили вони прикальнутись із цего всього і той, що голубий перефарбувався на зеленого. Дивиться Бардак, що не добре все це, але в нього є принцип не втручатись в ситуацію безпосередньо, тому просто спостерігає.
Якось летять ті два крокодили і зустрічають стадо напильників, оба значить летять з вигляду чисто нормальні, як і усі решту зелені крокодили і ще й до того в Африку, Брєда аж серце почало поколювати від таких розкладів, як ще напильники візьмуть приклад і вирішать стати нормальними то всі перетворяться на тих, що пережили Рим і Крим, і це вже у ніякі ворота не полізе.
Але не буває у цім світі чудес і на цей раз врятувало ситуацію лише те, що крокодили  летіли...
Летіли вони так довно, що діло дійшло аж до моралі цієї байки, яка теж виявилась дуже не правильна, тому її, нажаль, вирізано цензурою і виставлено на продаж у рабство.))))

Жило собі круте Небо, і не було в Неба нічого, бо воно було таке круте, що могло собі це дозволити.
Але якось воно подумало, що так довго без нічого то теж не дуже круто і трохи не здорово, а тому вирішило забадяжити собі круті хмари, такі як у Карпатах, щоб на день було по штири погоди.
Подзвонило Небо до старого мольфара вуйка Онуфрія, тай каже:
-    Вуйку Онуфрію, ти такий крутий мольфар, давай забадяж мені такі круті хмари, як в Карпатах. Я за то буду тобі любу погоду під заказ малювати при перші потребі.
Вуйко Онуфрій був гуцулом, ще тим. Він австріякам тумана пускав в очі, уже в той час, як їх баби ще дівками були, а тому досвіду ведення переговорів із всякими крутими мав більше ніж треба. Пошкрібавсі він у тово,  про, що у казках не прийнято писати, помружився на круте Небо і так каже:
-    Я так поняв ти то саме круте Небо, на якому ніц нема, але такі круті хмари, як у Карпатах то дуже дороге удовольствіє.
-    Та, вуйку Онуфрію, я вам заплачу кілько треба, в мене онде, що хочте є.